А де ж гроші?

Стоматологів та зубних техніків багато. Але хороших стоматологів і хороших зубних техніків – замало!

– Яка технологія виробництва штампованих металевих коронок краща – «гармата» або «паровозик»? – згадав запитання, яке я ставив своєму наставникові Данилу Абрамовичу Могилевському, коли ще навчався на зубного техніка.

– Якщо руки виросли не з того місця, технологія не має ніякого значення! – відповів він.

– А якщо заплатити більше?

– Скільки б ти не платив грошей, якщо людина не може, то вона не може! Гроші нічого не змінять!

– Ні технологія, і не гроші, а руки! Ось що головне! – запам’ятав я слова свого наставника.

Не знаю, чи змінилося щось сьогодні чи ні, але тоді, років 30 тому, коли я працював лікарем-ортопедом на кафедрі ортопедичної стоматології, з приблизно тридцяти зубних техніків «нормальних» було всього лише двоє чи троє, причому кращим, як вважали багато лікарів, був Орест Федун.

Ми майже всією кафедрою хотіли, щоб роботу робив саме він.

– Давай, піднімай ціну! – радили йому ми. – Може, черга до тебе зменшиться.

– А ми що, «руді»? – вирішили продавати свої вироби дорожче і інші зубні техніки, дізнавшись, що Орест підвищив ціни за свої роботи.

– Ну чому ніхто з зубних техніків не сказав, що його влаштовує те, що є?! – подумав тоді я. – Невже вони не бачать, що їм дуже і дуже далеко до тієї якості, яку генерує Орест?

Років за десять, коли я був уже доцентом кафедри, до мене прийшов один зовсім не старий, але повністю беззубий пацієнт, приятель моєї знайомої, якому було потрібно зробити два повних знімних протеза.

– Докторе, допоможіть, сил більше немає! Це вже, напевно, п’яті або шості протези, якими я ані їсти, ані розмовляти не можу! Одна надія на вас! – майже зі сльозами на очах звернувся до мене він.

– Кому ж віддати цю роботу? – розмірковував уголос я серед своїх колег доцентів. – Адже техніків, які її зроблять як треба, просто немає!

– Давай, я тобі зроблю цю роботу сам! – сказав мені мій колега по кафедрі, тепер доцент, а в минулому – зубний технік, як і я.

– А ти зможеш? – засумнівався я. – Особисто я не зможу, адже я вже давно не працюю зубним техніком!

– Я візьму найдорожчу пластмасу, найдорожчі штучні зуби! Але… це буде дуже дорого! – сказав мій колега доцент, який вирішив підробити зубним техніком.

– Гаразд! – погодився я, розуміючи що це чи не єдиний вихід. – Мені байдуже, скільки це буде коштувати! Я своєму пацієнтові все поясню! Для мене головне – йому допомогти!

Минуло кілька тижнів напруженої спільної роботи, і ми втрьох – я, пацієнт і мій колега доцент, який вирішив підробити зубним техніком, раділи, як красиво виглядають, і як добре тримаються в роті воскові конструкції майбутніх протезів.
Залишився всього один етап – заміна воску на пластмасу!

Але сталося непередбачене! Мій колега доцент, який вирішив підробити зубним техніком, під час цього етапу допустив помилку і протези вийшли занадто товсті (грат), і вимагали переробки!

– Богдане, перепрошую! Я віддав пацієнтові ці протези, як тимчасові! Грошей я за них не взяв! – повідомив йому я.

– А звідки мені знати, взяв ти гроші чи ні?! – засмутився мій колега доцент, який вирішив підробити зубним техніком. – Та й як же я поверну гроші, які я витратив на штучні зуби і на пластмасу?

– Але ж це не протези! Це сміття! Нам потрібно робити нові протези!

– Якщо не хочеш за них платити, віддай їх мені! – сказав мені він.

А вчора, через двадцять років, я зайшов на кафедру і зустрів свого колегу доцента, який тоді вирішив підробити зубним техніком. Згадавши цей випадок, він сказав мені, що ці протези донині є посібником для студентів!

Сподіваюся, що посібником, який демонструє золоті слова мого наставника:
– Якщо людина не може, то вона не може! Скільки б ти їй не платив! Найважливіше – це не технологія, і не гроші, а руки! Але їх, на жаль, замало!